Маленька Україна, що процвітає в Бразилії
Як живеться українцям в Бразилії та бразилійцям в Україні розповідає студент Харківського національного аерокосмічногоу унівеситету «Харківський авіаційний інститут» (ХАІ), бразилієць українського походження Олег Водяний.
— Я знаю, що ви навчаєтесь у Харківському національному аерокосмічному університеті «ХАІ». Це був ваш власний вибір чи бажання батьків?
— Справа в тому, що в Бразилії в посольстві України працював мій добрий знайомий, до речі, також українець. Саме він і запропонував мені поїхати на свою далеку Батьківщину. Тоді я навчався на останньому курсі університету на менеджера та мав роботу. Мабуть, саме через це мої батьки були проти того, щоб я поїхав в Україну. Та це була моя давня мрія, від якої я не збирався відмовлятися. І коли вже було куплено квитки та обрано майбутній фах, я поставив своїх рідних перед фактом. Через те, що між Україною й Бразилією існує аерокосмічна угода, простіше кажучи, Україна будує ракети, а Бразилія — запускає, мною було вирішено пов'язати майбутню діяльність саме з будуванням ракет. Так я і потрапив в ХАІ.
— Щоб навчатися, треба було вивчити мову.
— Не лише, тому що треба. Мені дуже хотілося вивчити українську мову. Я був в шоці, коли приїхав до Харкова й зовсім цієї мови не почув. Адже мені наївно гадалось, що УКРАЇНа і УКРАЇНська мова речі нероздільні. Потім сказали, щоб учив російську, мовляв, і українську буде легше опанувати. Рік готувався до вступу й потроху вивчив обидві мови.
— Ви українець у четвертому поколінні, що мешкає в Бразилії. Чи відомо вам, чому ваші пращури емігрували до сонячної країни?
— Наскільки я знаю, це було 1928 року. Ситуація в Україні не була стабільною й саме важке життя підштовхнуло моїх пращурів до виїзду в іншу країну. Тоді до Бразилії емігрували люди з Німеччини, Італії, Польщі. Там їм обіцяли роботу й заробіток. Але, як виявилося, обіцянки залишилися лише обіцянками, а дороги назад уже не було.
— Діаспора українців в Бразилії становить близько мільйона. Як самі бразилійці ставляться до такого сусідства?
— Дуже добре ставляться. Узагалі, у Бразилії багато емігрантів з різних країн. Тут немає розподілу на чорних і білих. Усі намагаються поважати традиції та особливості іншої нації. Українцям ставлять пам'ятники. Багато бразильських письменників і поетів мають українське коріння. Святкуються українські свята. Та ніхто не проти, навпаки, людям інших національностей цікаво. Вони поважають, допомагають і підтримують українців. Адже й українці вклали й сили, і розум, і душу в розвиток культури Бразилії.
— Які українські свята святкує ваша родина?
— Намагаємося святкувати всі — Великдень, Різдво, Івана Купала, Святого Миколая, День Незалежності та інші. До речі, 1997 року на День Незалежності в Бразилію приїздив Леонід Кучма й саме моя сестра була однією з тих, хто зустрічав його хлібом-сіллю. Того дня з нагоди свята було відкрито парк.
— А бразильські святкуєте?
— Одне з найяскравіших бразильських свят — це щорічний карнавал. Найчастіше, ми з друзями святкуємо його на пляжі. Море, сонце, музика й ніяких проблем.
— В Ріо-де-Жанейро на карнавал їздили?
— Так, був один раз в як турист. Мабуть, саме через це, мені не вдалося повною мірою відчути всю атмосферу цього карнавалу, стати його частиною. Узагалі, мені ближче до душі наш не такий великий і грандіозний карнавал у рідному місті Курітібі.
— Чи готують у вашій родині українські страви?
— Так, готують і дуже часто. Вареники — не менше двох разів на тиждень, як і борщ. Присутня на нашому столі й бразильська кухня. Узагалі, з продуктами харчування в Бразилії все набагато простіше та дешевше. Наприклад, м'ясо, якщо перевести його вартість у гривні, там коштує 10 гривень. Тому ми часто готуємо м'ясні страви. Шашлик — для бразилійця не розкіш, а звичайна їжа. Банани можна купити за 50 коп. кілограм, помідори — 50 коп., помаранчі — гривню. Якщо порівняти з українськими цінами, то для мене трохи незвично.
— У багатьох Бразилія асоціюється з футболом.
— Бразилія — тепла країна. У вільний від навчання і роботи час багато молоді займаються спортом. Клімат цьому сприяє. Хлопці грають у футбол, дівчата — у волейбол, ті й інші захоплюються серфінгом. Мені здається, що в світі багато висококласних футболістів із Бразилії через те, що для них футбол — не лише бізнес, а повноцінна частина життя ще від дитинства. Я й сам мріяв бути футболістом, але через травму ноги моїм мріям не судилося здійснитися.
— У «Металісті» також грають бразилійці. Чи підтримуєте ви з ними стосунки?
— Я підтримую стосунки з усіма бразилійцями в Україні. Їх не так вже й багато — це або футболісти, або студенти. Окрім мене, ще 4 бразилійці навчаються у Львові й один у Дніпропетровську.
— Я знаю, що ви полюбляєте подорожувати. Яке місто в Україні вам сподобалося найдужче?
— Більш комфортно я себе почуваю у Львові. Тут я чую українську мову, на вихідних бачу людей у вишиванках, тут бережуть українські традиції. У Харкові ж частіше можна зустріти голого в мороз, аніж людину у вишиванці. В Бразилії я був учасником танцювального колективу. Ми їздили на різні фестивалі, демонструючи красу українського народного танцю. У нашому колективі були навіть корінні бразилійці. Їм так імпонували українські традиції, що деякі навіть відпускали оселедець. В Харкові я таких україністичних настроїв не зустрічав. Отже, корінним українцем я більше почуваюсь у Бразилії. Єдина проблема — це те, що з кожним наступним поколінням забувається українська мова, але, мабуть, ще більша проблема, що ця мова забувається в Україні.
Розмовляла Вікторія Бондарєва,
фото: http://ukrmova.mylivepage.com/image/index
