Выберите дату
18 апреля 2009
Увеличить шрифт Уменьшить шрифт На печать

Владислав Проненко: Журналістика — це ремесло

090418-pronenkoВладислав Проненко — абсолютно не публічна особа. З широкого загалу його мало хто знає в обличчя. Він майже не «засвічений» на телеекранах, ніколи не брав участі в журналістських тусовках і конкурсах на кшталт «журналіст року», не виступав на мітингах і не сидів в президіях, не перебував у політичних партіях та творчих спілках. Однак прізвище його достатньо відоме, надто ж — слухачам західних «радіоголосів»: зі своєї понад двадцятирічної журналістської праці Владислав Проненко майже десять років віддав українській службі Радіо «Свобода», ще п'ять — східноєвропейській редакції Радіо «Німецька хвиля», та два роки — українському відділу Ватиканського радіо. Не чужий він і телебаченню, адже осягав його секрети на одній з провідних телекомпаній світу — Canadian Broadcasting Corporation (CBC) в Торонто. Маючи вже добряче за сорок, Владислав Проненко розпочав активно писати, його перу належать понад три сотні публіцистичних статей з гуманітарної тематики, видрукуваних в періодиці Харкова, Києва, Львова й у Великобританії, США і Канаді. А за свої краєзнавчі студії він удостоєний Муніципальної премії ім. Григорія Сковороди. Властиво, полишивши журналістику, точніше — репортерство кілька років тому, Владислав Проненко присвятив себе публіцистиці і... педагогічній праці. Він створив і очолив інтенсивні курси журналістики, яким щойно виповнився рік. Це непоганий інформаційний привід, однак Владислав Проненко зберіг всі свої репортерські звички, й довелося докласти чимало зусиль, щоб умовити його на інтерв'ю.

— Отже, яка потреба була в організації інтенсивних курсів журналістики? Адже у Харкові два виші — університет ім. В. Н. Каразіна та Академія культури, які готують фахівців для мас-медіа.

— Не тільки вони. Я боюсь помилитися, але під сучасну пору мало не чотири десятки вишів по всій Україні навчають журналістиці, і це часто-густо виголошується як неабияке досягнення. Нехай так. Одначе поза увагою залишається надзвичайно важливий аспект: хто і як навчає журналістиці? Не знаю достеменно стан з викладанням журналістики у Дніпропетровському чи то у Львівському університетах, але більш-менш знаю ситуацію на кафедрі журналістики філологічного факультету Харківського університету. Тим більше, що я свого часу закінчив цей факультет і вісім років працював там викладачем, щоправда на кафедрі історії зарубіжної літератури і класичної філології. Очолює кафедру журналістики блискучий історик української літератури, професор, академік і мій давній знайомець Ігор Михайлин. Його докторська дисертація присвячена дослідженню творчості відомого радянського драматурга Олександра Корнійчука. Професор Михайлин в засобах масової інформації ніколи не працював, і працю журналіста знає лише з розмов, чуток, відвідин редакцій й творів художньої літератури, наприклад з романів А. Константинова «Журналіст» і «Журналіст-2», екранізація яких за назвою «Бандитський Петербург» відома всім. Теж саме стосується й абсолютної більшості доцентів і викладачів універсітетської кафедри журналістики: літературознавчі дисертації й ані крихти практичного журналістського досвіду. А в тих, в кого той досвід є, то він накопичений в кращому випадку на місцевому харківському рівні, а в гіршому — в багатотиражках. А відтак і підручники, і монографії, словом, вся друкована продукція кафедри журналістики ХНУ, з якою я добре знайомий і ознайомив з нею багатьох своїх колег в Україні та за кордоном, нічого не викликає, крім гіркої іронії, глибокого співчуття й нищівної критики. Ось праця доцента М. Балаклицького "Есе як художньо-публіцистичний жанр. Навчально-методичний посібник для сту- дентіва зі спеціальності «журналістика». Дилетантизм найвищого ґатунку навіть у назві. Немає в журналістиці такого жанру — есе. Це жанр літературний. У вітчизняній журналістиці відповідник зі своїми специфічними рисами — нарис, на Заході — глоса. Якщо керуватись тим, що написав доцент, то виходить бути журналістом — час від часу друкуватись в літературних журналах. Абсурд.

— А що значить бути журналістом ?

— А те значить... Журналіст — це не авторство a proros (між іншим), а підкреслюю — щоденна марудна праця в газеті, в інтернет-виданні, на радіо або на телебаченні. Дефініція «журналіст» увібрала в себе багато фахових різновидів. Журналіст — це і головний редактор, це і випусковий редактор, і відповідальний секретар, і завідувач відділом, і оглядач, і спортивний коментатор, і... довго можна продовжувати. Але перший і головний в цьому переліку — репортер, або, як модно їх тепер називати — «ньюсмейкер», чиїм незмінним професійним обов'язком ще з 1850-х років, з часів легендарного репортера лондонської «Таймс» Уільяма Рассела, є: першим знайти, обробити й оприлюднити інформацію, якою ніхто ще не володіє. Ось цьому, на жаль, у нас в університеті не вчать. В бутність мою головним редактором газети «Український простір» звертались до мене студенти кафедри журналістики Каразінського університету в пошуках роботи. Вже те, що вони прийшли до редактора з порожніми руками, тобто без написаних матеріалів, говорить саме за себе. Їм не прищепили елементарних професійних навичок, вони не змогли запропонувати скільки-небудь цікавої теми для репортажу або статті. Навіть з короткої розмови з ними стало зрозуміло, що вони не мають елементарної уяви про методики пошуку та збору інформації. Більше я тих студентів не бачив. Їх мені шкода буквально до сліз — про аналогічні випадки я неодноразово чув від колег. Голови студентів-журналістів забиті чим завгодно, усілякими теоріями комунікацій, герменевтиками, функціями «сторожового собаки» і т.п., але вони не знають елементарних правил репортажу. На моє переконання, журналістика може і наука, може і мистецтво, але передусім — це ремесло, яке вимагає майстерності, тобто доведені до свідомого автоматизму навички. Про це написано в "Настановах журналістам «Ассошіейтед Пресс». В мене є пропозиція до завідувача кафедрою журналістики, чи то до будь-якого викладача тієї ж кафедри: зробіть елементарний репортаж до Радіо «Свобода», «Німецька хвиля» чи то до «Голосу Америки». Я домовлюсь — тільки зробіть, спробуйте. А теорія додасться.

— Щось дуже багато скепсису, навіть жовчі у Ваших словах... Чи не так ?

Зовсім не так. Серед моїх численних вад є і позитив: — наприклад, я стверджую тільки те, в чому впевнений на всі сто. Врешті-решт, мені цілковито байдуже, чому і як вчать на кафедрі журналістики ХНУ. Так само — щодо харківських засобів масової інформації. Втім, я не можу втриматись від спокуси оприлюднити свої спостереження звичайнісінького, пересічного читача, слухача і глядача. Місцеві державні ЗМІ — обласне телебачення і радіо, газета «Слобідський край» — це не вчорашній, і не позавчорашній рівень журналістики. Проте, заради справедливості зауважу — внести якийсь свіжий струмінь у державні ЗМІ важко і небезпечно: вони мусять у всьому подобатись і виконувати всі вказівки «власть імущих». Те саме певною мірою стосується й ЗМІ недержавних, де замість «власть імущих» — власники. Так, радіорепортерів в Харкові взагалі немає — жодна з місцевих радіостанцій в інформаційному форматі не працює. Репортерів газетних — теж не густо. Газетні шпальти заповнюються передруками з інтернету або ж з київських та московських видань. Ви теж досвідчений журналіст — чи зможете назвати хоча б пару-трійку прізвищ харківських політичних чи економічних оглядачів, публіцистів-аналітиків? Переглядаючи інформаційні випуски на харківських недержавних телеканалах, я не можу іноді позбутися враження, що репортажі пише одна й та ж людина, тільки озвучуються вони різними особами. Однак підкреслюю — це моя особиста думка, і якби Ви мене не спонукали на неї, я залишив би її при собі.

— Тобто Ви розраховуєте, що випускники очолюваних Вами інтенсивних курсів журналістики щось змінять на краще, піднесуться на вищий рівень?

Я нічого не розраховую. В процесі навчання ми просто хочемо поділитися своїм досвідом практичної журналістської роботи. До викладання залучені найдосвідченіші журналісти-практики. Весь курс побудований на, нині широко вживаних на Заході, методиках пошуку і збору інформації (звісно, з потрібною адаптацією до наших умов). Дещо ми взяли з методик Києво-Могилянської школи журналістики. Структурно -це два семестри, 128 аудиторних годин плюс практичні заняття, плюс майстер-класи — вести їх намагаємось запрошувати найкращих фахівців мас-медіа з України та з-за кордону. Вимоги в нас дуже високі зарахування тільки після співбесіди, та й навчатись нелегко: з 28 тих, хто вступив минулого вересня, сертифікати отримають десятеро. Але викладачам, певен, червоніти за них не доведеться — журналістське ремесло вони знають.

Розмовляв

Петро Матвієнко

«Український простір»

Опубликовано: Редакция в 12:40 18.04.2009. Метки: .
Add to Google