Выберите дату
29 апреля 2009
Увеличить шрифт Уменьшить шрифт На печать

Сашко Ушкалов: «Письменник повинен мовчати»

Молодий письменник Сашко Ушкалов — автор уже трьох книжок: поетичної «Перипатетика-блюз», збірки абсурдових п'єс «ESC» та роману «БЖД». Мешкає в Харкові і вважає, що це місто посідає провідне місце в українській культурі. В очікуванні нового роману поговорили з Сашком, окрім літератури, ще про донорство, велосипеди, довіру до держави та масові репресії.

Тобі, як представнику двотисячників, напевне, часто закидають схожість із представниками старшого покоління. У багатьох рецензіях тебе порівнюють із Жаданом, а твій роман «БЖД» — із «Депеш мод». Як ти на це реагуєш?

— Спочатку це мені не подобалось, а зараз абсолютно все одно. Я не знаю, ким треба бути, щоб порівнювати ці книжки. Цікаво, а Жадана не дістало, що мене з ним порівнюють?

Що тебе примушує писати?

— Різні дебільні ситуації. Проблема багатьох письменників полягає в тому, що вони намагаються щось вигадати. Насправді письменник не повинен вигадувати все з нуля. Він просто має мовчати і дивитися.Будь-де, де б ти не був. Ти в лікарні, їдеш в маршрутці, у метро, у черзі — постійно маєш дивитися. Багато чого не потрібно. Ось наприклад тільки що я стояв у черзі до бару. Один емо-бой весь цей час вдивлявся у меню з чаєм, а коли дійшла його черга, він питає у офіціантки: який чай у вас є?

Ти починав як поет, а до прози увірвався відразу із романом. Чому ти не спробував себе спочатку у малій прозі?

— В принципі, більшість сучасних письменників починають з поезії. Йде такий собі прогрес: поезія, мала проза, і відповідно вже тоді тільки людина готова до великої прози. У мене цей перехідний період між поезією і великою прозою зайняли абсурдові п'єси. Тобто для мене це була фактично мала проза. Хоча за останні кілька місяців вийшли кілька оповідань, але, вони, скажімо так, не автономні, вони — частини мого нового роману.

Розкажи про нього. Він буде традиційно для сучукрліту автобіографічним?

— Ні, це не буде автобіографічний роман — там будуть зринати кілька персонажів з БЖД, але кілька. І якщо у БЖД йшлося про свободу як таку, тобто головне для мене було показати два рівні свободи — коли людина насправді вільна і може робити все що захоче і коли людина вільна в такому варіанті, що їй кажуть: все, тіпа, чувак, «свабодєн». У другому романі — поки що назви його розголошувати не буду — буде така теорія таких собі дедлайнів. Тобто мертвої лінії. І що вона для кожної людини означає. От наприклад, одна людина може все життя про щось мріяти, потім вона досягає своєї мрії, і розуміє, що ця мрія і не була мрією. Теорія роману полягає в тому, що як ти про щось мрієш, це має бути така мрія, яку ти ніколи не втілиш в життя. Бо коли ти її втілюєш в життя — це не цікаво. Це вже не мрія.

Твій особистий досвід навіяв тобі такі думки?

— Є такий гурт — Red Elvises. Саме після елвісів я став уважніше ставитися до своїх мрій. От у мене була одна мрія, яка, як я думав, ніколи не здійсниться. Я знав про них дещо — що чуваки грали в Одесі, потім емігрували в Штати і спокійно там грають свій рок-н-рол в Штатах по невеличких клубах. Я дуже любив їхню музику і думав, що коли настане така чорна смуга, коли мені буде дуже хріново, я назбираю бабок, поїду в Лос-Анджелес та потраплю на їх концерт. Потім вони приїхали виступати в Київ, і я потрапив на їх концерт. Лос-Анджелес відпадає.

На твоєму блозі ти писав, що сидиш на однокласниках.ру у пошуках матеріалу для майбутнього роману.

— Я шукав візуальні образи. Наприклад, тобі потрібен жіночий образ. Припустимо, дівчини сімнадцяти — двадцяти років. Просто заходиш на однокласників, спонтанно вибираєш людей. Я, здається, перегорнув тисячі півтори анкет, і знайшов ту дівчинку, з якої буду писати, принаймні візуально, одну з героїнь свого роману.

Ти її повідомив про це?

— Ні, не вистачало ще платити якісь літературні аліменти (сміється).

Ти часто пишеш у своїх творах про реп, на відміну від більшості сучасних українських письменників, які обов'язково згадають у текстах рок-н-рольні гурти.

— Не те, щоб я його люблю, просто я колись його читав, була в мене моя шкільна команда, ми репетирували з місяць і зробили навіть кілька пісень. Не сказати, що я ним захоплююся. Люблю Дельфіна як виконавця і спілкуюся із Вовою Zil'Vova.

У романі «БЖД», ти описав пошуки молодою людиною визначення свободи. Що для тебе свобода?

— Коли я був безробітний, я відчув що таке свобода, тобто коли в тебе на кишені лишається 200 гривень і коли ти не знаєш що буде далі. Свобода для мене — це робота, що приносить задоволення і дозволяє працювати за вільними графіками. На що обертається зараз моє життя? Я заробляю тиждень або два певну суму бабок, наступні 3-4 тижні я їх витрачаю не працюючи — їжджу по країні, катаюся, бачуся з друзями, пишу. А коли підходить час і починає піджимати — знову сідаю за роботу і собі щось заробляю.

І завжди в тебе є можливості так жити?

— По різному. Інколи за тиждень заробляєш суму, якої вистачає на півтора — два місяці, а інколи доводиться їздити на велосипеді та на маршрутці.

До речі, про велосипед. Як я знаю, він займає у твоєму житті особливе місце.

— Займав скоріше. В певні моменти життя настають такі миті, коли ти хочеш вдосконалюватись. Мій перший велосипед — це жахлива мішанина. Основа в нього чеська, всі деталі італійські, докуплені — все я майже сам збирав, і з нього я витис все що хотів. Наступний велосипед, про який я мрію, коштує 20 000 гривень. Тут одне з двох (сміється): або я не буду кататися на жодному з них, або буду кататися тільки на такому.

А до своєї творчості ти ставишся так само прискіпливо, у твоїх творах все продумане до дрібниць або спонтанне?

— Моя робота не спонтанна. Перед тим як почати текст, я над ним дуже довго думаю. Цей процес може розтягнутися на півроку, на дев'ять місяців — майже як дитина. Ось про новий роман я місяців десять думав. Просто ходив і напрацьовував якісь варіанти. Спочатку сідаю і прописую повністю всю сюжетну лінію. Як кажуть кінорежисери — прописую «рибу», потім — деталі.

Якщо ти заговорив про кіно. Для студентських фільмів характерна ситуація, коли серед героїв самі кіношники. Так само й герої сучукрліту, особливо молодих авторів — переважно неформальна молодь. Чи не обмежує це уявлення про покоління? Адже так уявлятимуть нас усіх через кілька десятків років. Чому так відбувається, як думаєш?

— Важко сказати. Мабуть, це відсутність досвіду. Якщо не брати класику, а взяти росіянина Пєлєвіна. Він значно старший за молодих російських і українських письменників. Наскільки я розумію, він має філософську освіту, тож він може охоплювати широкі верстви. Ну от в українській літературі відбувається так: те, що я бачу навколо себе, про те й пишу. Можливо, це деяка данина реалізму — як людина, що обертається із такими ж молодими, може написати про пенсіонерів? Або людина, що закінчила філфак написати про футбольну команду, не граючи, не спілкуючись із футболістами. Мабуть, це брак досвіду.

Тож ми ніколи не прочитаємо футбольний роман?

— Можливо-можливо (сміється).

Також у сучасній українській літературі фактично відсутня гостра соціальна тематика — ніякої боротьби із владою, та й взагалі, про владу практично не згадується. Ніяких передчуттів катастрофи або навпаки світлого майбутнього, спроб заглянути у те саме майбутнє, та й саму сучасність. Взагалі, неможливо виділити епоху з таких творів.

— Я думаю, така, як ти кажеш, література просто не знайде читача. Писати про той реальний стан у соціумі, політиці теж нерозумно, бо це й так абсолютно всіх задовбало. Про це якщо й можна писати, то писати треба не серйозно, а стьобаючись. Так точно як наша держава стьобається з людей, так саме кожен письменник може постьобатися з неї. Ось наприклад, перше грудня — Всесвітній день боротьби зі СНІДом, всі заявляють про підтримку благодійних фондів, блаблабла, ми хочемо, щоб наша молодь не хворіла... Через два дні ти заходиш в аптеку і розумієш, що контекси коштували шість, а тепер — сімнадцять гривень. Ну як можна довіряти цій державі? Тобто одне з двох: або писати такі камеді-романи і тупо це все обстьобувати, а про це писати серйозно — будуть ті самі соплі, що і Спілка письменників. Це означає, що роман буде чорнушним. Ти сідаєш і пишеш, господи, як у нас все погано, це ж повернення на 200 років назад — саме Панас Мирний, всякі ці наймички, і так далі. Я вважаю, молоді письменники навпаки зі свого життя намагаються висмоктати весь позитив, який може бути.

Ти якось упереджено говориш про Спілку письменників.

— Якось я по стьобу написав, що хочу вступити туди, і потім мене перестрів наш голова Спілки письменників і сказав: ти знаєш, ми тебе не можемо взяти, бо в тебе дві книжки, і вони в різних жанрах — поезія та драматургія. А треба, щоб дві були в одному жанрі.

Вочевидь, після виходу другого роману тебе візьмуть.

— (Сміється)Так, я одразу побіжу до Спілки письменників: візьміть мене, будь-ласка. А так намагаюся нікуди не вступати. Можливо, вступлю до клубу команди «Металіст», буду безкоштовно їздити на матчі.

Щодня пишеш?

— Насправді, ні. Можу кілька тижнів не писати, а потім за один день покрити норму і одного, і двох тижнів. А взагалі все йде циклічно. Якщо, скажімо, є вдалий день, коли написано багато, це означатиме, що наступні три-чотири дні я точно нічого не писатиму. Коли я пишу, просто, мабуть, видихаюся. Це так само, як донорство — ти в один день здаєш кров, і наступні три дні ти робити цього не можеш суто з фізичного стану.

Для кого ти пишеш?

— Коли я починав писати «БЖД» — я писав його для студентської молоді. Потім виявилося, що читають цей роман дуже багато людей. Абсолютно різних. Наприклад, один з моїх друзів жаліється, що не може забрати його в своєї бабусі, другий — не може забрати в своєї подруги — ПТУшниці. Тобто для письменника важливо написати книжку, яка зацікавить всі верстви населення. Хоча би чимось.

Як ти гадаєш, яке місце посідає Харків в сучасній українській культурі?

— Провідне. Харків — це територія, яка дала дуже багато музикантів, письменників, дуже багато фотографів, художників. Якщо, скажімо, хтось каже, що Київ крутіше за Харків, то це лукавство, бо 80% моїх знайомих — літераторів, музикантів, кіноакторів у Києві — це ті, що приїхали туди працювати, жити, навчатися і заробляти там гроші. Концентрація цікавих людей в Харкові десь на рівні Львова, Києва, але це місце по-своєму унікальне.

Які книжки зараз читаєш?

— Читаю Хемінгуея і нового Пєлєвіна. Чому — пояснити не можу. Хемінгуея перечитую вже тридцять другий раз мабуть.

Що тебе останнім часом вразило в літературі?

— Не знаю, наскільки це останній час, останнє відкриття було — це Дорота Масловська «Польсько-кацапська війна». Класна книжка. Не стільки як текст сам по собі. Вона сильна тим, що це зовсім молода дівчина, моя ровесниця, і от для її років — 22, здається, вона написала його, це дуже сильний текст. А так мене вразило багато інших речей, не пов'язаних з літературою. Ті ж життєві ситуації. Як можна порвати вухо у душовій кабінці.

Що зміниться, якщо отримаєш Нобелівську премію?

— Нічого не зміниться, от тільки я точно знаю: першу значну грошову премію я віддам у дитячий будинок. Все. Я так і відповідав на церемонії нагородження Бі-Бі-Сі. Я прозрівав, коли у переможця спитали, на що він витратив гроші, а він відповів: роздав борги, на залишки щось там собі купив...

Тебе лякають поширені в Інтернеті пророцтва Ванги — війна через рік, хімічна зброя, мертва Європа, і так далі?

— Прикольна тітка, я не спорю. Я шкодую, що вона не стала письменницею. З її фантазією вона втерла б носа Стівену Кінгу. До речі, вона ще жива?

Ні.

— Слава богу.

Яким ти себе бачиш у 60 років?

— Не бачу ніяким. От нещодавно був цікавий епізод: до мене прийшов мій друг, який працює страховим агентом, він мені сказав, знаєш, у нас є дуже класна система, ти починаєш кожного місяця башляти нам по 200 баксів, а після 40 років ми видаємо тобі щось близько півмільйона гривень. Я йому сказав, слухай, це прикольно, але я не доживу (сміється). Тож розмова не відбулась. Намагаюсь про це не думати.

Тобі подобається та реальність, у якій ти зараз перебуваєш?

— Ні, але я не бачу сенсу бунтувати. Одна людина у моїй ситуації, якщо почне бунтувати проти того, що її не влаштовує, вона нічого не зробить. Якби я почав бунтувати і все було в моїх руках, я би запровадив масові репресії, я би, скажімо, вивіз з країни в резервації наших політиків.

Опиши свій ідеальний світ. Місце, де ти почувався б комфортно.

— Це був би Львів, якійсь старий будинок, зарплатня штука баксів на місяць, поряд кохана людина і купа вільного часу. Далеко їхати не треба (сміється). Є така тусовка літераторів і книговидавців, яка називається «Львівський форум видавців», туди всі з'їжджаються на 4 дні, і ніхто не розуміє, чому ми туди їдемо — тому що я потрапляю в свій персональний рай. Я виходжу тільки на свою виставку і більше не з'являюсь, ні з ким не спілкуюсь.

Тобі подобається життя?

— Я всім задоволений. Хіба по мені не видно? (Сміється)

Ґенрі Штальт, «СУМНО?»

Опубликовано: Редакция в 07:26 29.04.2009. Метки: .
Add to Google