Выберите дату
08 мая 2009
Увеличить шрифт Уменьшить шрифт На печать

Вічна тема Наталки Дукиної

В неділю, 26 квітня 2009 року, в Харкові ховали останню мешканку Будинку «Слово», в чиїй пам'яті закарбувались живі образи творців українського «Розстріляного Відродження». На теренах України й колишнього Радянського Союзу вона вже остання, хто була з рідних їх дітей. Втім, вона не тільки кровна дочка заарештованого 1938 і загиблого 1943 року в неволі українського письменника Миколи Дукина; єство та земне життя її було просякнуте мало чи не головним почуттям доби «Розстріляного Відродження» — трагізму «відповідального серця». По собі Наталка Дукина залишила фундаментальний твір — «На добрий спомин... Повість про батька». «Цією книгою мені хотілося вшанувати пам'ять предків — насамперед свого батька. Любі рідні тіні тих, що вже пішли з життя, стовпились поруч, заглядали через плече, підштовхували під руку: і про мене напиши, і мене не забудь, і мене згадай добрим словом...

Працювала я над рукописом загалом сорок років... <...> Цю книжку я писала „кров'ю власного серця“, кажучи словами Г.Гейне, майже впродовж всього дорослого життя...»

В цих словах Наталки Дукиної — згусток її вдачі. Нині вже не треба уявляти — ми достеменно знаємо, що означало бути родиною засудженого «учасника антирадянської націоналістичної організації», який «знав про збройне повстання проти Радянської влади, котре готується» і до того всього «провадив антирадянську агітацію, зводив наклепи на ВКП(б) й Радянський уряд». Після арешту батька — Миколи Дукина — Наталка з матір'ю все ще мешкали у кооперативному Будинку «Слово», де у 1930-х, попри втрату Харковом столичного статусу, все залишались майже всі провідні письменники. Властиво, Будинок «Слово» для того і був збудований, щоб всіх їх тримати вкупі. Так набагато легше слідкувати за ними, в такий спосіб бездоганно працював механізм їх винищення. Саме так визначав призначення будинку «Слово» один з його вцілилих мешканців — харківський письменник Василь Сокол. Про це він написав у своїх надрукованих в 1987 року в Едмонтоні спогадах «Здалеку до близького». До нової-старої столиці Києва виїхали лише одиниці, а до самого Будинку «Слово» щоночі під'їздили «воронки», щоб забрати одного, двох, а то і трьох письменників-"злочинців". З в'язниць й таборів ГУЛАГу на волю з них вийшло не більше десяти, і серед них — Юрій Лавріненко. Вже на еміграції він по крихтах визбирував твори замордованих і склав з того антологію, закривавлена назва якої — «Розстріляне Відродження», позначить цілу українську епоху. На еміграції опинилися й інші вцілілі. Саме вони донесли до нас іншу, приховану назву Будинку «Слово» — «крематорій» або «будинок попереднього ув'язнення».

Родину Дукиних, на відміну від родини Миколи Куліша та багатьох репресованих, з квартири не викинули. Учениця початкових класів Наталка Дукина стала свідком багатьох арештів мешканців «Слова», які тривали до 1938 року. З початком радянсько-німецької війни побут в атмосфері суцільного страху змінився не менш жахливим побутом евакуації до Північного Казахстану.

Повернення до Харкова влітку 1944 року нічого не змінило у ставленні до родини репресованого: на початках притулок їй дала Ніна Володимірівна Кочіна-Трублаїні, удова українського письменника Миколи Трублаїні. А потім... Слово Наталці Дукиній: "Згодом ми відвоювали одну зі своїх кімнат у Будинку «Слово». За рік по тому правління Спілки письменників викинуло жінку, яка захопила нашу квартиру при німцях, і віддало дві кімнати письменнику Миколі Сазбушу (Акулову) з дружиною і донькою. Вони не були пайщиками у «Слові» до війни, і зараз вже мали трикімнатну квартиру, але... на першому поверсі. А забажалось на другому — тож вони й пішли до нас, маючи надію, що швиденько виживуть беззахисну вдову «ворога народу» й матимуть трикімнатну квартиру на 2-му поверсі.

Їли вони нас поїдом 12 років, домагаючись свого всілякими засобами. І «повії» ми були з мамою, й «проститутки» невідомого чого. І «бандерівські бандитки», бо ж розмовляли між собою українською мовою. А пан Сказбуш був «русский писатель»... Цькування цим не обмежувалось. Та попри все шкільна срібна медалістка Наталка Дукина, відмовившись на прохання матері від вступу на філологічний факультет університету (з абсолютно зрозумілих причин), вступила на факультет фізико-математичний. По тому, від 1952 року — робота радіоінженером й викладачем в технікумі зв'язку — подалі від ідеологічної сфери. Але почуття «відповідального серця». З ним нічого не поробиш! Знову до нас звертається Наталка Дукина: «1957 рік. Уже кілька років ідуть реабілітації, в котрі ми з мамою все ще не можемо повірити. З першими реабілітованими показово панькалися, повертали їм квартири та ін. Коли ми наважилися почати справу, то вже було дзуськи!». Радянщина знищеного нею ж письменника Миколу Дукина реабілітувала, однак родину його з його ж квартири в Будинку «Слово» виселила! У віддалений район харківських новобудов.

Наталка Дукина викладала в технікумі зв'язку аж до виходу на пенсію 1984 року. Власне сімейне життя не склалося. Не склалася наукова кар'єра — розробками Наталки Дукиної скористався хтось інший. Мізерна пенсія... Наталка Дукина працювала черговою в Інституті низьких температур десь з рік, і ще дванадцять років — продавцем книжкового кіоску від магазину «Академкнига». Але склалося внутрішнє, духовне життя. «Відповідальне серце», почуття «Розстріляного Відродження», всотане від батька, живило в ній ту надію, що ніщо не здатне вичавити з пам'яті імена тих, хто творив український ренесанс, і не тільки мистецький. «Відповідальне серце» (якщо не я, то хто ?) Наталки Дукиної спонукало її на подвиг. Саме так, адже Юрій Тичина, нащадок знаменитого поета, який досьогодні мешкає в Будинку «Слово», по іншому не зміг оцінити подвижництво Наталки Дукиної й наполіг якраз на такому визначенні.

З-поміж вічних тем світової літератури є і незмінна тема — любов до батьків. В найрізноманітніших варіаціях її можна знайти в багатьох творах світової класики. Коли стаття про Наталку Дукиноу вмістилась у виданий 2003 року довідник «Письменники Харкова», його укладач К.Х. Балабуха писав в ній: «... в тій оповіді — справі всього життя (хоч нині з'являються й нові творчі плани!) — широта літературознавча, історична, філософсько-публіцистична». А йдеться наразі про вже неодноразово згаданий твір Наталки Дукиної. Звісно при уважному читанні його прискіпливий критик знайде багато вад; написане Наталкою Дукиною аж ніяк не відповідає захопленій дефініції в письменницькому довіднику. Важливо інше — незнищеність почуття «відповідального серця». Наталка Дукина писала не тільки про батька — вона писала про всіх знищених тієї доби «Розстріляного Відродження». Для кожного знайшлось слово... А відтак Наталка Дукина є духовною дочкою їх всіх, носієм надії на новий УКРАЇНСЬКИЙ РЕНЕСАНС. Ту надію вона пронесла через все своє життя своєю невтомною працею й передала прийдешнім.

Зі спогадів про Будинок «Слово» можна укласти добрячу антологію. Почесне місце в ній належить "Слову про "Будинок «Слово» руки Володимира Куліша — сина славного драматурга. Але то твір белетристичний, а відтак в багато чому суб'єктивний. Наталка Дукина пішла іншим шляхом. Попри всі перешкоди, за допомогою професора К.Х. Балабухи, вона уклала свого роду путівник Будинком «Слово», кожним його помешканням зі вказівкою, хто там жив і коли був заарештований, і коли згинув. Авторитетніше за цю розвідку Наталки Дукиної немає нічого. Наталка Дукина схарактеризувала її як «фактичну діаграму сталінського погрому в українській культурі».

Наталка Дукина закінчила свої дні в пансіонаті для людей похилого віку («домє прєстарєлих») на далекій харківській околиці. Від того пансіонату, а не від Будинку «Слово», її і ховали. Ніхто з нинішніх харківських українських письменників на похороні не був. Але надія залишилась — український ренесанс в Харкові та в Україні буде. До того кличе світла пам'ять Наталки Дукиної, її вічна тема. До того кличе її книга «На добрий спомин... Повість про батька».

Владислав Проненко, «Український простір»

Опубликовано: Редакция в 20:37 08.05.2009. Метки: , , , .
Add to Google