Выберите дату
03 сентября 2009
Увеличить шрифт Уменьшить шрифт На печать

Восьме диво Харкова (до місцевої книги рекордів)

Почати мабуть треба з того, що цей рік Харківська міська рада проголосила роком культури і роком молоді. Посадовці пишаються тим, що з їх почину встановлено чи оновлено близько 300 меморіальних дошок. І ось у цьому масованому процесі заповзятої культурницької праці міська влада мимохідь створила чергове, хоч і маленьке туристичне «диво», яке за своїм постмодерним контекстом поза сумнівом залишає далеко позаду решту сім «чудес» міста.

Інакше не назвеш вкрай незграбну спробу «відновлення» знятих «на ремонт» двох радянських меморіальних дошок із стін самої міськради на майдані Конституції, 7. Ось одна з них в оновленому дбайливими руками градоначальників вигляді.

Подаємо першу з «пам'яток» без її сусідки, оскільки саме вона особливо вражає. Вражає, по-перше, своєю кричущою безграмотністю, в якій сучасні шанувальники історії з міськради далеко переплюнули найсміливіші експонати з призабутої вже передачі «Золотий гусак». Пам'ятаєте, там великий приятель М. Добкіна Ілля Ноябрьов із веселим товариством демонстрували серед іншого й різні комічні етикетки? Мимоволі виникає думка, що перед встановленням нових дошок-етикеток саме до Ноябрьова і звернулися мерські аматори «меморіалістики». Хоча справді шоуменської фантазії вистачило тільки на одну дошку, бо друга хоч і має недоліки, але не такі кричущі. Принаймні, за кількістю помилок (на світлині виділені маркером) наведену дошку справді можна сміливо заносити до книги рекордів (від ред.: якщо у когось із читачів нашої газети збереглися світлини старих дошок радянського часу, просимо ненадовго надати їх до редакції, аби ми змогли пересвідчитись, наскільки суттєво відрізняються старий і новий тексти).

Стосовно ж змісту закарбованих на цій дошці подій, можна відіслати читача до добросовісно написаної статті Германа Черкаського «Броня крепка. А с остальным — неясно...» у газеті «Пятница» від 26.06.09. Якщо коротко переповісти цей матеріал, то «герої» були чекістами з карального дивізіону (тому він і особливого призначення), які придушували антибільшовицькі повстання всередині «робітничо-селянської» армії та наводили жах на цивільне населення: здійснюючи політику «воєнного комунізму», забирали усе продовольство, займалися експропріаціями, виловлювали і нищили «дрібнобуржуазну контру» тощо. І перед своїм розстрілом ці чекісти, повертаючись із чергового спецзавдання, несподівано «наїхали» на колону вступаючих у Харків денікінців. Цю колону на нинішньому Московському проспекті неподалік від моста через річку Харків вже урочисто зустрічала частина цивільного населення. Під кулеметними чергами «спецпризначенців» полягло чимало і білогвардійців, і цивільних харків'ян. Тому захоплених у полон (завдяки поломці колісного панцерника) більшовиків (а було їх четверо чи п'ятеро), вцілілі монархічно свідомі дамочки лупасили парасольками і намагалися роздерти їм обличчя. Денікінці розстріляли героїв, коли переконалися, що перед ними активні чекісти-карателі. А панцерник «Товарищъ Артёмъ» було швиденько приведено до ладу і ледь не того ж дня з новим написом «Полковникъ Туцевичъ» кинуто добивати відступаючих червоних...

І ось, стоячи під цією новою дошкою, напевно не один сучасний харківець і «гість міста» задумається, чи не на цілому місті Харкові (і справді, не на вході ж до нинішньої міськради — тоді думи їх було розстріляно) лежить тепер відповідальність за закономірно убієнних денікінськими імперцями більшовицьких активістів. Принаймні, на дошці написано: «На цьому місті...», а не «місці». Так само не зрозуміло, кого тепер вшановує ця дошка, якщо події відбулися у червні 1919-го, а згадано чомусь жовтень, вочевидь, 1917-го. При цьому жовтень ніби й «великий», а з малої літери, як і «раднарком» — офіційна установа, що статусом відповідає Кабміну, її й зараз пишуть з великої... І яка мається на увазі «комуністична партія» (російська РКП(б) чи українська КП(б)У). А також який стосунок має до цих подій країна, що почала називатися УРСР тільки у 1937-му... Отож і виходить, що «вічною славою», тільки не в кращому, а в гіршому розумінні (що на дошці промовисто підкреслено відсутністю звичного для таких випадків знаку оклику), насправді покрили себе саме ті історичні корифеї, хто причепив цю «етикетку» на свої стіни в задекларований рік культури. А ви кажете — «не дадим переписывать историю». Самі ж і переписуєте, грамотії! А коли за вашими «великожовтневими» каракулями геть чисто все не переписати, то усі станемо такими ж невігласами.

Микола Колій

«Український простір»

Опубликовано: Редакция в 14:06 03.09.2009. Метки: .
Add to Google