Харків прихистив опального донецького художника та його фестиваль
Можливо, наступного року Донецьк побачить для себе дещо дуже незвичне й, водночас, сучасне. Скандально відомий талановитий художник з Донеччини Роман Мінін мріє провести в шахтарській столиці наступного року фестиваль вуличного мистецтва «Street-art». Але поки що це лише мрії, які ще не перейшли у плани. Адже всі пам'ятають, як закінчилася спроба Мініна провести навесні минулого року виставку своїх картин в будівлі Донецької облради. «Шахтарі зображені на них у непристойному вигляді», — така була офіційна причина відмови чиновників від експозиції.
Звісно, картини Мініна — це не позитивний соцреалізм, де шахтарі — це сумлінні працівники без жодного недоліку. Але і 2008-й рік — це зовсім не радянські часи. Проте мова піде про інше. Стикнувшись із ще радянською системою поглядів донецької владної еліти, художник Роман Мінін не втратив надії... А от Донецьк талановитого митця таки втратив. Цієї осені Роман Мінін працює у Харкові. Він — організатор всеукраїнського фестивалю «Street-art» разом з Гамлетом Зиньковським та Муніципальною галереєю Харкова.
— Романе, розкажіть про фестиваль кілька слів, будь ласка.
— Ну, Ми вже другий фест проводимо, це просто клас. Зараз працюємо над створенням «Вулиці стріт-арту», це невеликий провулок між довгим торгівельним центром і рибним складом. Ми там стіни розписуємо, оскільки це масштабно і яскраво, то всім, і художникам і глядачам, дуже цікаво. Спонсорами, до речі, виступили магазин фарб «Полосатый слон», а спонсори стін для розпису — приватні особи, власники приватної власності, держава нам нічим не допомагає.
— Чому Ви обрали саме вулицю для своєї роботи?
— Бо інколи я виходжу на вулицю і малюю на стінах міста не лише, щоб отримати професійне задоволення, а ще і звернути увагу випадкового глядача на акт мистецтва, яке само йде до нього назустріч. Позбавлене галерей і ціни, воно живе своїм життям в просторі великого міста, привертаючи увагу перехожих, в яких миттєво з'являється бажання відвідати виставку в неочікуваному місці.
— Хто — ваша цільова аудиторія? Для кого ви малюєте?
— Відповідь буде довгою. Холоднокровне придушення творчого потенціалу практикувалося впродовж десятиліть. Його здійснювали різними засобами, у тому числі і за допомогою агресивної, рівносторонньої архітектури, в оточенні якої молодим людям доводиться проводити найважливіші роки свого життя.
Діти набагато менше, ніж дорослі, здатні захистити себе від заздалегідь запланованого, знищуючого життя і душу місця існування. В міському середовищі, прикрашеному розписами, скульптурами або іншими художніми об'єктами сучасного мистецтва, молоді люди житимуть в процесі безперервного, живого, позитивного контакту з красою і творчістю. Це відбиватиметься на всьому їхньому житті, і роки дитинства, проведені в цьому місті, назавжди залишаться в їхній пам'яті, як щось прекрасне, як те, що позитивно вплинуло на їх життя.
Вони розкажуть іншим людям про те, що прекрасного і позитивного їм вдалося відчути, і таким чином донесуть це до світу. Люди стануть творчо вільними, їх не поневолять реклама і помилкові ідеали.
— Ви сказали, що держава Вам у проведенні фестивалю ніяк не допомагає. Якщо згадувати вашу зірвану персональну виставку в Донецькій облраді, то влада навіть скоріше заважає. Чи є Вам що сказати чиновникам?
— Звичайно, є. Приклавши власну творчість, ми створюємо нову урбаністичну гармонію, засновану на вічних моральних і духовних цінностях.
Влада! Постав художника до стінки, хай малює! Хай увіковічнить для нащадків вас, наш час, прикрасить фарбами двір, вулицю, життя. Десятки талановитих художників-монументалістів з «харківської школи», інших самородків з балончиками аерозольної фарби, які бувають сильнішими і сміливішими за класиків в манері виконання і бажанні бути художником, — всі гідні мати можливість працювати.
Чому в списках професій України немає професії «художник-монументаліст»? Навіщо тоді держава утримує нас і видає нам дипломи? Де нам працювати? Крадькома на покинутих фабриках, темних дворах, під покровом ночі, щоб не побив патруль міліції? Влада кожного обласного центру повинна виділити хоча б одну стіну для легального «Стріт арта». Інакше професіоналам ніде виплеснути емоції після копіткого вимальовування путті (маленькі янголятка, — ред...) на стелях розкішних вілл, щоб заробити гроші, а монументалістам-початківцям ніде практикуватися.
— Чому Ви обрали Харків місцем для своєї роботи?
— Все дуже просто. Харківський меценат Петровський виділив частину заводу «Харьковенергоремонт» для художників. Там вже другий рік знаходиться моя майстерня, і з недавнього часу в свої майстерні частково переїхала «Школа Гонтарова»: такі художники, як Кость Аленинський, Ніна Мурашкіна, Тетяна Іванова, Сергій Харлашин, а також Марина Бекетова, Роман Борозенцев й інші маловідомі, але талановиті однодумці. Разом ми утворюємо «синдикат» художників, скульпторів і графіків, які займаються пластичним мистецтвом.
Мистецтво не завжди наслідує логіку постійного оновлення. Після десятиліть гонінь на «формалізм» інтерес до сучасних естетичних форм повертається. Наша мета — відродити монументальне декоративне мистецтво в кращих традиціях візантійської школи і народного декоративного мистецтва.
До речі, процесс, коли художники обживають бідні квартали, покинуті фабрики, відкривають в них галереї, кафе, клуби, отримав назву «джентрифікації» (gentrification). Як правило, через рік-другий, після того, як місце набуває популярність, в богемний район перебираються «білі комірці», а на місці галерей засновуються банки й офіси.
Саме за таким принципом розкрутили нью-йоркський Сохо і лондонський Челси. А один з найвпливовіших в арт світі людей Самуель Келлер прикупив декілька гектарів афроамериканських кварталів в Майамі і запустив туди декілька десятків модних дизайнерських бюро і галерей. А щоб весь цей художньо-дизайнерський рай не загнувся, заснував по сусідству філію відомого ярмарку Арт Базель — Art Besel Miami. Там, де регулярно були перестрілки між сутенерами і наркодилерами, тепер не проти оселитися місцеві мільйонери.
— Що плануєте робити далі?
— Так от, можливо, арт конверсія і є той самий вихід, який може влаштувати всіх. У запущених в плані розвитку мистецтва східних областях України, де процвітає кримінальна романтика, можливо за декілька років змінити ситуацію. Влаштовувати фестивалі вуличного мистецтва, долучати людей до прекрасного, відкривати школи мистецтв і розписувати будівлі. Тоді можна здолати спільну депресію, від якої спиваються і старі, й молоді. Якщо, звичайно, подібна ситуація не спровокована владою в своїх цілях. Якщо так, тоді не дивно, чому в Донецьку немає жодної нормальної галереї. А в Харкові їх лише дві, і черга тих, що бажають виставитися, розтягується на пару років вперед.
А щодо планів — так, наступного року планую провести фестиваль «Стріт-арт» в Донецьку. Я мрію малювати шахтарів на стінах міста Донецька. Але конкретних домовленостей ні з владою, ні з кимось ще у мене поки немає.
Підготувала Олена Федоренко
